Вона вийшла із дому і вітер зірвав з її голови капелюшок. Все було так несподівано, неначе світ перевернувся за одну хвилину,і замість сонця настала вічна темрява. Небо потемніло, і рішучими діями показало, що літо закінчилося. Вона намагалась наздогнати капелюшок, але не вщухающий вітер,зводив всі її спроби на нівець-їй тільки вдавалося хапати руками повітря. Щось легенько вдарило її по обличчю,але вона не здавалась-їй був потрібен той капелюх,бо він був єдиною важливою згадкою про нього. Найкращого, найчарівнішого, найвеселішого, найкоханішого. Коли пролунав перший постріл грому,вона зупинилась-не від того,що злякалась,а від якось не зрозумілого почуття всередині неї. Все тіло тремтіло, а сльози так і збігали з очей. Невже це кінець? Невже це дійсно так? Невже це можливо? Не відчуваючи свого мозку, лише віддаючись на повну велінню тіла, вона повільно сіла на мокрий тротуар. Боляче не було. Лише дивне розуміння давно очевидних речей, не дававших стільки місяців спокою. Так не можна більше-тепер все повинно стати краще. Сама того не розуміючи, вона посміхнулась. Це була перша щира посмішка за час сердечних переживань і страждань. Ні, він був прожитий не даремно,вона можливо ще не винесла з цього урок, проте вона стала сильнішою. Згадавши про капелюшок, вона швидко піднялась на ноги, зовсім не знаючи куди тепер йти,і де його шукати. Це був його подарунок. Але не тому вона намагалась його зберегти-просто він був їй дуже дорогим. Серце почало швидко битися, коли недалеко від себе вона побачила силует високої людини, тримавшої щось у руці. То був її капелюшок...